Також і ті з синів Леві, що мають сан священства, мають за законом наказ брати десятину з народу, тобто з своїх братів, дарма що вони вийшли з бедер Авраама.

Той же, який не походить з їхнього роду, взяв десятину з Авраама і благословив того, що мав обітниці.

Тим часом і сумніву не може бути, що нижчий благословляється вищим.

Ба більше, тут беруть десятину люди, що вмирають; а там - той, про кого свідчать, що живе.

І, так би мовити, і Леві, який тепер збирає десятини, дав був десятину через Авраама,

бо він ще був у бедрах свого прабатька, коли Мелхиседек вийшов йому назустріч.

Якби, отже, досконалість була через левітське священство, під яким народ одержав закон, то яка була б іще потреба з'являтись іншому священикові, за чином Мелхиседека, священикові, що не звався б за чином Арона?

Бо як міняється священство, конче міняється і закон.

Бо той, про кого це говориться, був з іншого коліна, з якого ніхто не служив при жертовнику.

Відомо бо, що наш Господь походить від Юди, про покоління якого Мойсей нічого не згадав як про священиків.

Це стає ще яснішим, коли на подобу Мелхиседека постає інший священик;

він став ним не за законом тілесної заповіді, а за силою життя нетлінного,

бо він прийняв таке свідоцтво: «Ти - священик повіки за чином Мелхиседека.»

Так перша заповідь скасована через її неміч і безкорисність -

закон бо не зробив нічого досконалим, - уведено ж кращу надію, яка зближає нас до Бога.

Тим більше, що це не сталося без клятви: бо коли інші настановлялися священиками без клятви,

то цей мав клятву того, який сказав до нього: «Господь поклявсь, і каятись не буде: Ти - священик повіки.»

Ось чому Ісус став запорукою кращого союзу.

Крім того: отих священиків було більше, бо смерть не дозволяла їм зоставатися;

цей же, тому що перебуває повіки, має священство непроминальне

і тому може спасти повіки тих, які через нього до Бога приступають, бо він завжди живий, щоб за них заступатися.

Якраз і годилося, щоб ми мали такого первосвященика непорочного, відлученого від грішників і вищого за небеса,

який не має потреби, як архиереї, щодня приносити перше за власні гріхи жертви, а потім за гріхи народу, бо він зробив це раз, принісши себе самого в жертву.

Закон бо настановляє архиєреями людей, немочі підлеглих, а слово клятви, що було після закону, настановляє Сина, що навіки досконалий.

Старозавітні обряди і приписи поступилися 1-10; жертва Христа 11-12; смерть Христа 13-22; жертва очищення 23-28

Перший завіт мав також свої установи щодо служби і святиню земну.

Споруджено бо перший намет, де були світильник, стіл і хліби появлення: він зветься «Святе».

За другою ж завісою був намет, званий «Святе Святих»,

із золотим жертовником для палення пахучого кадила та кивотом завіту, цілковито покритий золотом; в ньому був золотий посуд з манною, розцвіле жезло Арона й таблиці завіту.

А зверху над ним херувими слави, що крильми отінювали віко. Але про це не час тепер говорити докладно.

І при такому влаштуванні всього цього в перший намет увіходять завжди священики, виконуючи служби,

в другий - раз на рік - лиш архиєрей, і то не без крови, що її він приносить за свої і людські провини.

Цим Святий Дух показує, що дорога у святиню ще не відкрита, доки стоїть перший намет.

Це образ теперішнього часу, коли приносяться дари і жертви, які не можуть у сумлінні зробити досконалим того, хто служить.

Це лиш тілесні установи щодо страв, напоїв та різних обмивань, установлені до часу їх виправлення.

Христос же, з'явившись як архиєрей майбутніх благ, через більший і досконаліший намет, що зроблений не людською рукою, тобто не земної будови, -

і не з кров'ю козлів та телят, але з власною кров'ю, - увійшов, раз назавжди у святиню і знайшов вічне відкуплення.

Бо коли кров волів і козлів та попіл із телиці, як покропить нечистих, освячує, даючи їм чистоту тіла,

то скільки більше кров Христа, - який Духом вічним приніс себе самого Богові непорочним, - очистить наше сумління від мертвих діл, на служіння Богові живому!

Власне тому він і є посередник нового завіту, щоб - після того, як наступила його смерть для відкуплення гріхів першого завіту - вибрані одержали обітницю вічного спадкоємства.

Бо де є заповіт, мусить там наступити смерть заповітника.

Заповіт має силу лиш по смерті, він не варт нічого, поки живе заповітник.

Тому навіть і перший завіт був освячений кров'ю.

Коли Мойсей був проголосив усі заповіді за законом усьому народові, він узяв крови бичків та козлів з водою, червоної вовни та іссопу й покропив саму книгу та ввесь народ,

кажучи: «Це кров завіту, що його Бог установив для вас.»

Так само й намет і ввесь служебний посуд покропив кров'ю.

Зрештою, за законом, майже все очищується кров'ю, і без кровопролиття відпущення немає.

Тож треба було, щоб тоді, як подоби речей небесних очищувались таким чином, то самі небесні речі - жертвами, багато ліпшими від отих.

Христос бо ввійшов не в рукотворну святиню, яка була подобою правдивої, а в саме небо, щоб тепер з'явитися за нас перед обличчям Божим.

Та й не на те, щоб принести себе самого багато разів у жертву, як входить архиєрей щороку в святиню з не своєю кров'ю;

інакше бо він був би мусів багато разів страждати від заснування світу. Тепер же він раз назавжди з'явився на кінці віків, щоб знищити гріх своєю жертвою.

І як призначено людям раз умерти, потім же суд,

так і Христос лише один раз мав себе принести, щоб узяти на себе гріхи багатьох, а вдруге не заради гріха з'явиться тим, що очікують його на спасіння.