Старозавітні жертви 1-4; Христос їх скасував 5-10; успішність Христової жертви 11-18; конечність віри 19-25; засуд віровідступникам 26-31; постійність у вірі 32-39

Закон бо, мавши лиш тінь майбутніх благ, а не самий образ речей, ніколи не може тими самими жертвами, які приносяться щороку, повсякчасно зробити досконалими тих, які приступають до Бога.

Чи ж їх не перестали б приносити, коли б ті, що служать, очистившись раз назавжди, не мали більше ніякої свідомости гріхів?

Власне, навпаки: ними нагадуються щороку гріхи,

бо неможливо, щоб кров волів та козлів усунула гріхи.

Тому, входячи у світ, говорив: «Ти не хотів ні жертв, ані приносу, але приготував єси тіло мені.

Ти не вподобав собі ні всепалень, ні жертви за гріхи.

Тоді я сказав: Ось іду, бо у сувої книги написано про мене, щоб учинити твою волю, Боже.»

Сказавши вище: «Ні жертв, ані приношень, ні всепалень, ані жертви за гріхи ти не схотів і не вподобав собі», дарма що вони приносяться за законом, тоді сказав:

«Ось я іду вчинити твою волю.» Касує, отже, перше, щоб установити друге.

Силою тієї волі ми освячені приносом тіла Ісуса Христа раз назавжди.

Кожен священик стоїть щодня, служачи і часто приносячи ті самі жертви, які ніколи не можуть гріхів змити.

Він же, принісши лиш одну за гріхи жертву, возсів назавжди по правиці Бога,

чекаючи далі, поки його вороги не будуть покладені, як підніжок, йому під ноги.

Бо він лиш одним приносом удосконалив назавжди тих, що освячуються.

Про це й Дух Святий теж свідчить, коли каже:

«Ось той завіт, що його я по тих днях заключу з ними, каже Господь: вкладу мої закони в серця їхні, й на умах їхніх випишу їх.

Ні їхніх гріхів, ні беззаконня більше не згадуватиму.»

А де прощення гріхів, там непотрібно вже приносу за гріхи.

Отож, брати, маючи завдяки крові Ісуса свобідний вступ до святині,

який він нам відкрив дорогою новою і живою, через завісу, що є його тілом,

і маючи великого священика над Божим домом,

приступаймо з щирим серцем, у повноті віри, очистивши серця від лукавої совісти й омивши тіло чистою водою.

Держімо непохитне визнання надії, - бо той, хто обіцяв, вірний.

І зважаймо один на одного, заохочуючи до любови й до діл добрих;

не залишаймо своїх сходин, як то в декого є звичай, а, навпаки, втішаймо себе, і то тим більше, що бачите, як зближається день.

Бо коли ми, одержавши повне спізнання правди, грішимо добровільно, то вже немає за гріхи жертви,

а якесь страшне очікування суду й вогонь помсти палаючий, який має пожерти супротивників.

Коли хтось відкидав закон Мойсея, він немилосердно гинув смертю при двох чи трьох свідках.

Оскільки гіршої, подумайте самі, заслужить кари той, хто потоптав Божого Сина й уважав кров завіту, якою освятився, за звичайну, і Духа благодаті зневажив?

Знаємо того, хто мовив: «До мене належить відплата, я відплачу!» І ще: «Господь судитиме народ свій.

Страшно впасти в руки Бога живого!»

Згадайте перші дні, коли ви, тількищо просвітлені, перенесли терпляче таку велику боротьбу страждань:

ви були чи то самі виставлені прилюдно на зневаги та на знущання, чи то ставши спільниками тих, що того зазнали.

Ви бо й разом із в'язнями страждали і грабунок вашого майна ви з радістю приймали, знаючи, що маєте багатство краще і постійне.

Не покидайте, отже, цього вашого довір'я, бо воно має велику нагороду.

Вам бо треба терпеливости, щоб ви, виконуючи Божу волю, одержали обітницю.

Ще бо трохи, дуже мало часу, і той, хто має прийти, прийде, не забариться.

А праведник мій з віри буде жити; коли ж він відступить, моя душа не матиме вподобання у ньому.

Та ми не з тих, що відступають собі на погибель, а з тих, що вірують, щоб врятувати душу.

Зразкова віра предків 1-6; патріярхів 7-22; Мойсея 23-29; в обіцяній землі 30-40

Віра є запорукою того, чого сподіваємося, - доказ речей невидимих.

Через неї предки були добре засвідчені.

Вірою ми знаємо, що світ сотворений словом Божим, так що видиме з невидимого постало.

Вірою Авель приніс Богу кращу, ніж Каїн, жертву; вона засвідчила про нього, що він праведний, коли сам Бог дав свідоцтво на користь його дарів; нею він, хоч і мертвий, далі промовляє.

Вірою Енох був перенесений, щоб не бачити смерти; його не знайдено, бо Бог його переніс. Перед його перенесенням засвідчено було про нього, що він угодив Богові.

Без віри не можливо подобатися Богу, бо хто приступає до Бога, мусить вірити, що він існує і дає нагороду тим, які його шукають.

Вірою Ной, повчений об'явленням небесним про те, чого не бачено ще, збудував богобоязно ковчег, щоб спасти дім свій; нею він осудив світ і став спадкоємцем праведности, яка з віри.

Вірою Авраам, покликаний, послухався і вийшов до краю, що мав , узяти у спадщину, і пішов, не знаючи, куди йде.

Вірою він перебував у обіцяній землі, як у чужій, живучи у наметах з Ісааком та Яковом, спадкоємцями, як і він, тієї самої обітниці.

Бо чекав міста з непохитними основами, якого Бог будівничий і засновник.

Вірою і сама Сара дістала силу прийняти насіння, дарма що вже була похила в літах, бо вважала вірним того, хто дав обітницю.

Тож від одного, та ще й омертвілого, народилося так багато, як зір на небі, як піску край моря, без числа.

У вірі померли всі ці, не отримавши здійснення обітниць; вони лиш бачили й вітали їх здалека, визнаючи, що вони «чужинці на землі й захожі».

А ті, що так говорять, ясно показують, що шукають батьківщини.

І якби вони пам'ятали про ту, з якої вийшли, мали б час повернутися.

Та вони тепер кращої бажають, тобто небесної; тому й Бог не соромиться зватися їхнім Богом, бо він їм приготував місто.

Вірою Авраам, поставлений на пробу, приніс у жертву Ісаака; і то єдинородного приніс у жертву сина, він, що обітниці одержав,

до якого було сказано: «Від Ісаака тобі народиться потомство»,

думаючи, що Бог має силу і з мертвих воскресити; тому його й одержав назад, як символ.

Вірою Ісаак благословив Якова та Ісава на майбутнє.

Вірою Яків, перед смертю, благословив кожного з синів Йосифа і поклонився, спираючись на кінець палиці своєї.

Вірою Йосиф, вмираючи, згадав про вихід синів Ізраїля і розпорядився про свої кості.

Вірою батьки Мойсея, як він народився, три місяці його ховали, бо бачили красу дитини, і не злякалися царського наказу.

Вірою Мойсей, коли був виріс, відрікся зватися сином дочки фараона;

волів радше страждати разом з людом Божим, ніж дознавати дочасної гріховної втіхи,

бо, дивлячись на нагороду, вважав за більше багатство наругу вибраного народу від скарбів Єгипту.

Вірою він покинув Єгипет, не побоявся царського гніву, бо стояв твердо, як той, що Невидимого бачить.

Вірою відсвяткував Пасху й скроплення кров'ю, щоб губитель не торкнувся їхніх первородних.

Вірою перейшли Червоне море, як по суходолі, що спробувавши єгиптяни, потопились.

Вірою єрихонські мури по семиденнім обході впали.

Вірою Рахав, блудниця, прийнявши мирно вивідувачів, з невірними не загинула.

І що ще скажу? Часу не вистане мені, коли заходжуся розповідати про Гедеона, про Варака, про Самсона, про Єфту, про Давида й Самуїла та пророків,

що вірою підбили царства, чинили справедливість, обітниць осягнули, загородили пащі левам,

силу вогню гасили, вістря меча уникали, ставали сильні, бувши недолугі, на війні проявили мужність, наскоки чужинців відбивали.

Жінки діставали назад своїх померлих, які воскресали. Інші загинули в муках, відкинувши визволення, щоб осягнути ліпше воскресіння.

Інші наруг і бичів зазнали та ще й кайданів і в'язниці;

їх каменовано, розрізувано пилою, брано на допити; вони вмирали, мечем забиті; тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, гноблені, кривджені;

вони, яких світ був невартий, блукали пустинями, горами, печерами та земними вертепами.

І всі вони, дарма що мали добре засвідчення вірою, не одержали обіцяного,

бо Бог зберіг нам щось краще, щоб вони не без нас осягли досконалість.