Прийшов я до саду свого, о сестро моя, наречена!
Збираю я мирру свою із бальзамом своїм, споживаю свого стільника разом із медом своїм, п́ю вино я своє зо своїм молоком!…
Споживайте, співдрузі, пийте до схочу, кохані!

Я сплю, моє ж серце чуває…
Ось голос мого коханого!…
Стукає…
Відчини мені, сестро моя, о моя ти подруженько, голубко моя, моя чиста, бо росою покрилася вся моя голова, мої кучері краплями ночі!…

Зняла я одежу свою, як знову її надягну?
Помила я ніжки свої, як же їх занечищу?…

Мій коханий простяг свою руку крізь отвір, і нутро моє схвилювалось від нього!…

Встала я відчинити своєму коханому, а з рук моїх капала мирра, і мирра текла на засувки замка з моїх пальців…

Відчинила своєму коханому, а коханий мій зник, відійшов!…
Душі не ставало в мені, як він говорив…
Я шукала його, та його не знайшла…
Я гукала його, та він не відізвався до мене…

Стріли мене сторожі, що ходять по місті, набили мене, завдали мені рани…
Здерли з мене моє покривало, сторожі міських мурів!

Заклинаю я вас, дочки єрусалимські, як мого коханого стрінете ви, що йому повісте?
Що я хвора з кохання!

Чим коханий твій кращий від інших коханих, вродливіша з жінок?
Чим коханий твій кращий від інших коханих, що так заклинаєш ти нас?

Коханий мій білий й рум́яний, визначніший він від десяти тисяч інших…

Голова його щиреє золото, його кучері пальмове віття, чорні, як ворон…

Його очі немов голубки над джерелами водними, у молоці повимивані, що над повним струмком посідали!

Його личка як грядка бальзаму, немов квітники запашні!
Його губи лілеї, з яких капає мирра текуча!

Його руки стовпці золоті, повисаджувані хризолітом, а лоно його твір мистецький з слонової кости, покритий сапфірами!

Його стегна стовпи мармурові, поставлені на золотії підстави!
Його вигляд немов той Ливан, він юнак як ті кедри!

Уста його солодощі, і він увесь пожадання…
Оце мій коханий, й оце мій дружок, дочки єрусалимські!